Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті
Товариська
розмова про душевний мир
Афанасій. Люди в житті своїм працюють, метушаться,
утаюються, а нащо, багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то в усіх
людських затій, скільки їх там тисяч не буває, є один кінець — радість
серця. Чи ж не для цього вибираємо за нашим смаком товаришів, аби мати
задоволення від спілкування з ними; дістаємо високі чини, аби пиха наша від
схиляння інших розпалювалася; вигадуємо всілякі напої, страви, закуски для
всолодження смаку; вишукуємо всілякі музики, створюючи безліч концертів,
менуетів, танців і контратанців для звеселювання слуху; споруджуємо гарні
будинки, насаджуємо сади, тчемо золототкані парчі, матерії, вишиваємо їх
різними шовками і любими для ока квітами й обвішуємося ними, аби була
приємність очам і достатня ніжність тілові; складаємо запахущі спирти, пудри,
помади, духи й ними задовольняємо нюх свій. Одне слово, всіма рахубами, які
лише вигадати можемо, намагаємося звеселювати дух наш. О, якими значними
веселощами користуються вельможні й багаті персони! В їхніх палацах живе
розчинений у радощах та задоволенні дух. О, яка дорога ти, радосте сердечна!
За
тебе царі, князі і дуки платять безліч тисяч, а ми, біднота, що не має статків,
начебто живимося тими крихтами, що падають з їхніх столів. Погадай же нині,
яким тріумфом охоплені славні європейські міста?
Яків. Достеменно великим. Я чув, що ніде немає
більше веселощів та розваг, аніж у Парижі й Венеції.
Афанасій. То так, багато їх там, та допоки ти їх
нам з Венеції перевезеш, помремо тут із нудьги.
Григорій. Годі брехати, любі друзі, високі посади,
веселе місто, всілякі гриська та розваги і всі ваші витівки безсилі потішити
духа і тим вигнати нудьгу, що зволоділа вами.
Яків. А що ж зможе?
Григорій. Лише знання того, що складає істинне
щастя, і як його віднайти.
Афанасій. Це так, ми народилися для справжнього
щастя і мандруємо до нього, а життя наше — шлях, що тече, як річка.
Яків. Здавна вже шукаю я щастя, але годі його
знайти.
Григорій. Коли достеменно хочете його знайти, то
скажіть мені, що для людини найкраще?
Яків. Бог його знає, і взагалі, нащо питаєш
те, чого великі мудреці не змогли розрішити і розійшлись у своїх гадках, як
подорожні на шляху? Адже те, що найкраще, те найвище, а найвище — всьому голова
й кінець. Це найкраще добро звалось у стародавніх філософів завершенням усіх
добр та верховним добром; хто ж тобі дасть відповідь, що таке край і
пристановище всіх наших бажань?
Григорій. Тихіше, паночку мій! Дуже високо ви
попливли. То я спитаю простіше: чого ви в своїм житті бажаєте найбільше?
Яків. Ти наче палкою покопав мурашника — так
раптом тим запитанням схвилював наші бажання.
Афанасій. Я бажав би стати людиною високочиновною,
щоб мої підлеглі були міцні, як росіяни, а доброчесні, як стародавні римляни;
щоб будинок мій був венеціанський, сад флорентійський; аби бути мені й
розумним, і вченим, і шляхетним, і багатим, як бик на шерстину.
Григорій. Що ти мелеш?
Афанасій. Дужим, як лев, гарним, як Венера...
Яків. Спала й мені на згадку Венера, так звана
собачка.
Григорій. Прошу, пане мій, доказуйте.
Яків. Хвостатим, як лев, головатим, як
ведмідь, вухастим, як осел...
Григорій. Маю великий сумнів, аби ввійшли в Божі
вуха такі безмозкі бажання. Ти зі своїми вигадками схожий на дерево, яке хоче
бути водночас і дубом, і кленом, і липою, і березою, і фігою, і оливою, і
явором, і фініком, і трояндою, і рутою... сонцем і місяцем... хвостом і
головою... Дитинча, що сидить на материних руках, часто хапається за ніж чи за
вогонь, але немилосердна наша мати природа краще знає про те, що нам
корисно. Хоча плачемо і тягнемося, вона сосками своїми всіх нас у міру харчує й
зодягає, і цим добре маля задоволене, а злорідне хвилюється саме і турбує
інших. Скільки ж мільйонів цих нещасливих дітей день і ніч волають, нічим не
задоволені: одне їм дають у руки — плачуть за чимсь новим. Годі нам бути
щасливими.
Афанасій. А то чому?
Григорій. Не можемо віднайти щастя.
Яків. Через що?
Григорій. Бо не бажаємо й бажати не хочемо.
Афанасій. Чому?
Григорій. Тому, що не знаємо, в чому воно полягає.
Започаткування справі — знаття, звідки іде бажання, від бажання — пошук, потім
отримуємо результат — ось і задоволеність, тобто те, що дістаємо і що для
людини благо. Затям відтак, що таке премудрість.
Яків. Я часто чую це слово: премудрість.
Григорій. Премудрості сенс у тому, щоб осмислити,
в чому полягає щастя, — ось праве крило, а доброчесність прагне до пошуку.
Через це вона в еллінів та римлян мужністю і силою зветься — ось ліве крило.
Без цих крил годі вибратися й полетіти до гаразду. Премудрість — це гостре,
далекозоре орлине око, а добродійність — мужні руки з легкими оленячими ногами.
Про це божественне подружжя є цікава байка.
Яків. Ти з вуст мені виривав її. Звичайно, це
байка про двох мандрівців — безногого та сліпого?1
Григорій. Ти, звичайно, в думку мені втрапив.
Афанасій. Розкажи докладніше.
Григорій. Мандрівник, обходячи всілякі землі та
держави, позбувся ніг. Тут спало йому на думку повернутися додому, в
батьківський дім. З великими труднощами, спираючись на руки, подався мандрівник
у дорогу. Нарешті доповз він до гори, з якої вже стало видно батьківський дах,
але тут позбувся й рук. Звідсіля дивилося живе його око через ріки, ліси,
яруги, через пірамідальних гір верхів'я, з веселою пожадністю осягаючи сяйливий
здаля замок, — оселю батька й усього миролюбного їхнього роду, кінець та вінець
мандрівних труднощів. Але біда була в тому, що наш обсерватор ані рук, ані ніг
уже не мав, а лише мучився, як євангельський багатій, дивлячись на Лазаря2.
Поміж
тим, озирнувшись, побачив він раптом дивне й сумне видовище: бреде сліпець,
прислухається, вимацує палицею то праворуч, то ліворуч і, наче п'яний, з дороги
збивається, підходить ближче, зітхає. "Зникають у метушні дні
наші...". "Шляхи твої. Господи, повідай мені...". "Горе
мені, мандри мої триватимуть далі..." Та й інші такі слова сам собі каже,
зітхаючи, часто спіткається й падає.
—
Боюся, друже мій, злякати тебе, але хто ти такий? — питає прозірливий.
— Уже
тридцять чотири роки подорожую, а ти перший на шляху моїм зустрівся, — відказує
сліпий. — Мандрування моє по різних світах закінчилося ось так. Страшна жаркота
сонячного проміння в Аравії позбавила мене зору, і я, сліпий, повертаюся в
отчий дім.
— А
хто ж твій батько?
— Живе
він у нагірнім замкові, що зветься Миргород. Ім'я йому - Ураній3, а моє —
Практик.
— Боже
мій, що я чую? Таж я твій рідний брат! — вигукнув прозірливий. - Я —
Обсерватор!
Незвичайна
радість завжди завершується слізьми. Після щедрого плачу сліпець із зарошеними
очима сказав своєму братові:
—
Солодкий мій брате! Чув я вже про тебе з розмов, а тепер сердечне моє око
бачить тебе. Змилосердься, заверш мої біди, будь мені навчителем. Правду
кажучи, мене праця звеселює, та доводиться весь час спотикатися, і це знищує
мою наснагу.
— Щиро
шкодую, — каже світлоокий, — що безсилий тобі служити, кохана душе моя! Я
подорожній, що обійшов пішки всю земну кулю. Ноги мене скрізь носили гарно, але
кам'янисті гори, що часто стрічалися мені, позбавили мене ніг, і я, спираючись
на руки, продовжував свій шлях, та тут зараз утратив і руки. Більше ані ходити,
ані повзти землею я не здатен. Багато хто хотів мене використати, але,
позбавлений можливості повзати, я був їм безкорисний...
— За
цим діло не стане, — сказав сліпий, — ти мені тягар легкий і пожаданий: візьму
тебе, скарбе мій, на себе. Чисте око твоє хай буде тіла мого вічним володарем і
всіх моїх членів головою. Припини муки безпросвітної темряви, що жорстоко ганяє
мене по порожніх шляхах: я твій кінь, сідай на рамена мої та й керуй мною,
любий мій пане і брате!
—
Сяду, брате мій, із задоволенням, аби довести цю істину: "Брат від брата
має допомогу як город, твердий та високий, зміцнюється ж, як засноване
царство".
Нині ж
гляньте на дивне Боже твориво: з двох людей складено одну, одне обличчя
мандрованої людини зроблено з двох спорідненостей без усілякої мішанини, але й
взаємно існуючого розділу. Іде небувалий подорожній головним шляхом, ні
праворуч, ні ліворуч не ухиляється, вправно переходить річки, ліси, рови та
яруги, переходить високі гори, вступає з веселим серцем у мирне місто, обливає
його світле й запахуще повітря. Виходить спокійна юрба жителів, що дихають
миром та любов'ю, плескають у долоні, а ген очікує на ґанкові і вже приймає
синів у блаженні свої обійми ветхий день ми Ураній.
Яків. Отже, що тобі сказати?
Григорій. Зголосіть головне ваше бажання.
Яків. Наше верховне бажання — бути щасливими.
Григорій. Де ж ти бачив звіра або птаха без цих
думок? Скажи лишень, де і в чому те щастя, яке шукаєш? А без цього, рідненький,
ти сліпець: він шукає батьківського замку, та не знає, де він. Відаю, що шукає
щастя, але, не тямлячи, де воно, впадає у нещастя. Премилосердна природа всім
без винятку душам відкрила шлях до щастя...
Афанасій. Стривай! Це слово, здається, смердить
єрессю — всім без винятку?
Яків. Мабуть, не заважай, пане православний
марновірнику: все народжується на добрий кінець. А добрий кінець - розумій
щастя. То чи можна сказати, що не кожній живій істоті відкрила спільна мати
наша натура шлях до щастя?
Афанасій. І твоя натура пахне ідолопоклонством.
Ліпше сказати: Бог відкрив, а не поганська твоя натура.
Яків. Доброго дня, вільховий богослове!4 Коли я, називаючи
Бога натурою, зробився поганином, то ти сам давно уже перетворився в
ідолопоклонника.
Афанасій. Чому це?
Яків. Тому, що це ім'я (Бог) є поганська
назва.
Афанасій. Нехай і так, але християни вже зробили
його своїм.
Яків. Чому ж ти боїшся назвати Бога натурою,
коли перші християни засвоїли собі цю поганську назву — [Бог]?
Афанасій. Багато ти молоти язиком навчився.
Яків. Хіба ти не чув ніколи, що найвища істота
власного для себе імені не має? Щоб отримати повний текст, завантажте архів!
|