|
«Свою тупість чиновники проецирують на вчителів» - саме так
починається коментар користувача під ніком Маша до статті «Чиновниця:
підручники без грифу є підробками» на ресурсі osvita.ua. Гадаю, це і є квінтесенція усього, що
відбувається нині в освітянській сфері нашої Самостійної й Незалежної. Самі ж
учителі інакше, як зі сталінізмом, новітні вітри з оку МОН не порівнюють.
Рік від року паперообіг росте: гори нікому не потрібної
документації завалили сучасну школу і нас з вами – разом з дітьми й високою
метою. І нема йому кінця-краю…
Та це ще не казочка… Це лише приказочка. А справжня
страшилка починається далі.
Спершу була така собі невинна й правильна в усіх відношеннях
Постанова КМУ від 27 серпня 2010 р. №
781 «Деякі питання забезпечення підручниками та навчальними посібниками
студентів вищих навчальних закладів, учнів загальноосвітніх і
професійно-технічних навчальних закладів та вихованців дошкільних навчальних
закладів». Невеличка. Логічна. А й справді: час від часу слід упорядковувати
процес забезпечення навчального процесу якісною новою літературою. Проте, як це
в нас буває таки частенько (та чого ж там, майже завжди й усюди!), добрі наміри
стали початком шляху до пекла.
Погляньте самі на «еволюцію» (чи «деградацію»?) цього
архіважливого питання.
Наказ МОН від 02 серпня 2012 року № 882 "Про
використання навчальної літератури у загальноосвітніх навчальних закладах".
Цитую: «2.2. Покласти
персональну відповідальність на керівників загальноосвітніх навчальних закладів
за використання у навчально-виховному процесі навчальної літератури, яка не має
відповідного грифа МОНмолодьспорту або схвалення для використання у загальноосвітніх
навчальних закладах» Що, вже тобі, любий читачу, весело? Ага, особливо той
момент, що в усьому винний директор школи…
Та це ще теж квіточки. Рухаємося далі…
Лист Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
від 20 лютого 2013 р. № 1/9-127 «Про посилення контролю за відповідністю
друкованої продукції шкільного асортименту, яка використовується у навчальних
закладах, педагогічним вимогам», а до нього – «контрольний постріл у голову» -
лист того ж авторства від 16 вересня 2013 року №1/9-639 «Про посилення контролю
за використанням у навчальних закладах друкованої продукції шкільного
асортименту».
О, тепер уже директор відповідає не лише за літературу, а й
за те, чи не купив хтось із батьків для своєї дитини зошит чи блокнотик без свідоцтва
МОН з формулюванням висновку «Використання у навчальних закладах України
дозволяється».
Листом-нагадуванням МОН від 05 вересня 2013 року № 1/9-607 «Про використання навчальної літератури» бідне директорство доведене до істерики абзацом: «Звертаємо Вашу увагу на те, персональну
відповідальність за використання у навчально-виховному процесі навчальної
літератури, яка не має відповідного грифа Міністерства або схвалення для
використання у загальноосвітніх навчальних закладах, покладено на керівників
загальноосвітніх навчальних закладів.»
Звичайно, керівник освітнього закладу, отримавши по голові,
змушений «застосувати відповідних заходів». Пам’ятаєте, у Тараса Шевченка це
дуже живо описано:
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в
пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. а той
собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той
меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а
дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях.
Та й давай місити
Недобитків
православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як
ревнуть;
«Гуля наш батюшка,
Гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а, а, а...»
Таким чином, найбільше отримують «на горіхи» саме ті, хто
перебуває все життя на передньому краї – безпосередньо творять ту саму освіту –
педагоги (вчителі, вихователі, викладачі).
Замість адекватного осмислення і продуманого спланованого
процесу апґрейду навчально-методичного забезпечення, чиновники вищої та середньої
ланки влаштували «полювання на відьом». Тепер з усіх регіонів надходять сигнали
про «чистки» (перепрошую, але жодне інше слово не передає суті процесу).
Комісії чи представники різного рівня структур – від Міністерства до місцевого
відділу освіти – «роблять наїзди» на навчальні заклади й вимагають викласти всю
літературу, яку педагог використовує в роботі. І Боже збав, якщо на ясні очі канцелярських
пацюків потрапить «неправильне» видання без грифів «Рекомендовано Міністерством
освіти і науки України» чи «Схвалено Міністерством освіти і науки України»!
Настрашені колеги вивозять усе в пункти прийому макулатури.
Інші забирають додому чи ховають. Найхоробріші намагаються протистояти,
ризикуючи роботою і здоров’ям. Та, мабуть, нема нічого страшнішого від
переляканого на всю голову перевіряючого…
Але ж давайте поглянемо на ситуацію збоку! Якщо на
методичній книзі нема грифу, її слід усунути = знищити. Якщо мій досвід пройшов
апробацію й отримав схвалення на рівні району чи області, його узагальнила
методична служба певного рівня й видала у вигляді методичного посібника під
грифом «Схвалено науково-методичною радою ОІППО», то він підлягає забуттю й так
само знищенню, бо гриф Міністерство мені просто так не надасть – для місцевого
користування. Логічно? Логічно!
Звідси випливає, що методичні служби підлягають такому ж
знищенню, інакше який сенс годувати таку армію? Те саме стосується і науковців
від педагогіки. Педагогічна преса – так само.
Що ж маємо на виході?
Учителю! Бери в руки три документи (державний стандарт,
програму й рекомендований МОН підручник), сідай зручненько й пиши плани від
руки (друкована продукція – то вже «група ризику»!), проводячи уроки «від
параграфа до параграфа», забувши слово «творчість», «креатив», «інновація» й
інші підозрілі ідіоми.
То як, колеги, слухняно складаємо руки за спиною і ходимо по
колу чи перетворюємося на бумеранг? На роздуми часу не лишилося. Розрізнені, ми
перетворюємося на біомасу. Тільки разом мусимо протистояти тупізму наших «хрестоносців»!
| 
